skittishfox

Сьогодні натрапив на просто-таки блискучу пару доповідей про стан у Чилі у 1969 році: "тупа" доповідь, яку підготували аналітики з головного офісу ЦРУ, та "розумна" доповідь, яка вказувала на численні помилки у першій. Насолоджуйтесь:

https://www.cia.gov/library/readingroom/docs/CIA-RDP80T01137A000300070001-0.pdf
https://www.cia.gov/library/readingroom/docs/CIA-RDP79R00904A001400030028-6.pdf

Ця пара дуже добре ілюструє проблему такої аналітики: люди в центрі можуть дивитися на велику картину, але ігнорувати деталі, бо вони знають предмет дуже поверхньо. Навпаки, люди на місці, які досконало знають проблему, легко вказують на недоліки аналітики з центру, оскільки вони більш обізнані у місцевій специфіці та краще знають ситуацію в розвитку.

Ця пара також дуже добре ілюструє проблему таких пар паперів: люди з центру були набагато більш точними у своїй оцінці ситуації, тоді як люди на місці видавали бажане за дійсне, і дуже сильно помилялися щодо того, "як воно піде далі". Чому?

Не знаю. Сам думаю.

Чесно кажучи, я й сам був трохи приголомшений результатами. З одного боку, та картина, яку малював офіс ЦРУ в Чилі була набагато ближча за дійсності, принаймі в тому, що касалося економічних досягнень. З іншого боку, в мене дуже сильно враження, що та картина, яку уявляли собі пересічні чилійці напередодні виборів, була набагато ближча до того, як ситуацію в Чилі бачили в центрі: стагнація в економіці, бюджет, що пагано контролюється, занадто повільні реформи, втома від певних політичних партій. І не важливо, що, може, в динаміці все було набагато веселіше: часу до виборів вже було мало, а враження від діючого уряду вже встигло скластися. Голосували й тоді, й зараз, за враженням, а не за "поточним станом справ", а ще менше за "станом справ за нашими прогнозами розвитку ситуації на 2 роки наперед".

Цікаво, про що я розповім в майбутньому, що іншим уроком Чилі може бути те, що "пересидіти" ситуацію з тимчасовою рецесією не вийде. Але й для прихильників радикальних реформ на кшталт "шокової терапії" в мене теж є погані новини.

Слід зауважити, що коли мова йде про президента Альєнде, то дуже часто люди не повністю розуміють його політику, та чому незважаючи на його "законну обраність", причини для його усунення були не менші, ніж проти Януковича під час Майдану-2014. Справа в тім, що Альєнде майстерньо користувався усіма тими плюшками, що дає виконавча влада в унітарній державі, за які по пальцям треба не просто бити, а відрізати руки.

По-перше, він тупо відмовлявся виконувати ті судові рішення, які видавала судова система. Суд міг скільки разів завгодно приймати установи про повернення фабрикі у власність; Альєнде тупо відмовлявся його виконувати, аргументуючи це тим... ну, іноді взагалі нічим не аргументуючи. Яка різниця, що там думають інші гілки влади, якщо одна з них просто відмовляється грати за цими правилами?

По-друге, фактично Альєнде підминав під себе державний апарат, призначаючи на середній рівень своїх людей, які фактично виконували накази не за лінією міністерства, а за партійною лінією. На перший погляд, це "відносно" невелике порушення; однак уряд Альєнде був формально коаліційним та ще без парламентської більшості, що на практиці дозволяло давати Альєнде будь-які пости кому завгодно; через певний час система просто переставала підпорядковуватися номінальним керівникам і повністью переходила на неформально-партійні зв'язки.

По-третє, Альєнде пестив та виховував власну титушню, яка здійснювала економічний тиск на політичних супротивників через "спонтанні націоналізації" та звільнення через профспілку, які періодично переходили у фізичне насильство.

Ну й наостанок Альєнде бігав зі своїм проектом судової реформи (коммунальні суди соціалістичної справедливості, так) та реформою державною устрою з однопалатним парламентом та, як завжди, розширеними повноваженнями президента. Однак, на відміну від України, більшості в парламенті він не мав, купити чи залякати депутатів не зміг, а зробити якісь силові дії просто не встиг. Та на диво не обійшлось без "русскоязичной чєлюсті": Альєнде зробив ставку на нащадків індіанців в Чилі та активно боровся з культурним впливом Заходу місцево-чилійськими соціалістичними піснями та коміксами.

Як же Альєнде так довго терпіли? Для цього теж є до болі знайомі причини.

По-перше, Альєнде виграв вибори, і особливо легальних шляхів позбутися його вже не було.

По-друге, Альєнде вів гру "Я найменш відморожений з ліваків, зі мною можна домовитися, а ті люди будуть стріляти". Довгий час це працювало, оскільки з Альєнде дійсно намагалися домовитися.

По-третє, Альєнде вмів поступатися, коли справи ставали геть кепські, та йти на компроміс: там, в наказовому порядку відмовитися від націоналізації, чи призначити коаліційного міністра, чи ще щось. Довгий час це працювало, бо в Чилі все ж таки намагалися знайти деякий компроміс.

Ну й нарешті політика Альєнде дійсно розколювала оппозицію, особливо центристів. Частина електорату центристів облишала його заради соціалістів, що вимусило депутатів з центру думати не тільки про те, чи буде кандидат Альєнде серед тих, хто програв вибори, але й те, чи будуть вони серед тих, хто виграв.

Наприкінці 1973 року усі ці фактори перестали працювати.

По-перше, парламентські вибори фактично консолідували опозицію та прибрали невизначеність щодо того, скільки голосів піде Альєнде. Тобто стало зрозуміло, що ті 45%, що він набрав - це його потолок, і це не більшість.

По-друге, відморожені ліваки Альєнде за час його правління ставали все більш ліваками та все більш відмороженими. Необхідність домовлятися саме з Альєнде вже нікого не переконувала.

По-третє, з певного часу усім "поступкам" Альєнде просто перестали вірити, причому навіть тоді, коли він дійсно хотів домовитися.

По-четверте, "позадержавна" система Альєнде стала жити своїм життям, тобто Альєнде перестав керувати тим партійним монстром, якого сам і створив. Дійсно, якщо ми навчилися не слухати ті вказівки, які ми мусимо слухати за законом, навіщо слухати вказівки від тих людей, що керують нами лише за домовленістю?

Ну і, нарешті, усі почали боятися не стільки відсутності компромісу та єдності, скільки громадянської війни на кшталт кубінської чи болівійської. Гра в єдність вже не діяла.

Саме тому приблизно з травня 1973 року з Альєнде почали грати інакше, чого він не зрозумів. Парламент закликав Альєнде піти у відставку; він погоджувався на коаліційні уряди, які не діяли, бо паралельна система; коли уряди не діяли, міністри йшли у відставку, та "коаліційні" перемови починалися знову; однак міністри знов йшли у відставку, бо нічого як не працювало, так і не почало працювати.

Власне кажучи 10 вересня, після чергової відставки уряду, Альєнде пообіцяв зробити велику заяву щодо того, як він планує жити далі. В останню мить, Альєнде відмовився. 11 вересня стався військовий переворот.

Інша справа, що під час перевороту Піночет, якого Альєнде поставив аби "замирити" армію, позбавився не лише від патрона, але й від демократії; колишня опозиція була виведена з гри, а Піночет почав гратися у дуже інші ігри, які мало кому сподобалися. Однак, як ми знаємо за Майданом, такий фінал не був єдиним можливим.

Продовжую підбірку цікавих фактів про Чилі, які ви, певно, не знали.

1. Під час подорожі Альєнде до Куби у 1967 році його донька Беатріс познайомилася з цікавим молодим кубінським хлопцем. Цей хлопець у 1970 році став послом Куби в Чилі, а у 1973 році дочка Альєнде втекла з ним на Кубу з дочкою, рятуючись від переслідувань Піночета. Народженого вже на Кубі сина хрестив Фідель Кастро.

2. Хлопця звали Луіс Фернандез де Онья, і його довелося терміново переводити з кубінського аналога ГРУ, де він працював до знайомства з дочкою Альєнде, та перевчати на діпломата.

3. За кілька місяців після повернення на Кубу Луіс Фернандез швиденько кинув доньку Альєнде та повернувся до своєї першої дружини, з якою він, власне, ніколи й не розлучався. Беатріс Альєнде через це закінчила життя самогубством у 1977 році.

4. В подальшому Луіс Фернандез займався постачанням зброї для антипіночетівскьих повстанців, а в 1991 році прийняв участь у політичному вбивстві Хаїма Гузмана, на той момент - одного з лідерів опозиції у вже демократичному Чилі.

5. З технічної точки зору, мідні шахти в Чилі були націоналізовані ще до Альєнде: уряд мав у власності 51% акцій та сплатив за них компенсацію американським власникам, однак менеджмент лишався ще американським. Альєнде перевів шахти у власність держави на 100% та виставив менеджмент надвір. При цьому виплати по попереднім компенсаціям продовжувалися, однак нові акції було просто націоналізовано.

В цьому пості я хочу запостити кілька фактів, про які часто забувають при дебатах про ситуацію в Чилі.

1. Альєнде "виграв вибори", але не в тому розумінні, яке вживається натепер. Альєнде виграв 37% голосів, що будь-де призвело б до другого туру, однак в Чилі цього було достатнім аби отримати пост президента. Решту голосів розділили два більш традиційних кандидати.

2. Альєнде не мав більшості в парламенті. Більш того, він програв і вибори 1973 року.

3. Тим не менш, Альєнде скористався вже існуючими законами для беспрецедентної націоналізації. В контексті Чилі в першу чергу згадують націоналізацію родовищ міді; іноді про земельну реформу; однак під фразою "та інші індустрії" ховається той факт, що до кінця 1972 року були націоналізовані майже усі виробництва, навіть дрібні.

4. Передбачувано, компенсація за націоналізацію власникам не виплачувалася. Також передбачувано, після цього нахабства іноземні банки та приватні інвестори згорнули інвестиції в Чилі.

5. Наприкінці 1972 року Чилі охопив загальний страйк автоперевізників; це було викликано тим, що Альєнде намагався націоналізувати і зарегулювати і цю індустрію, яка, як і майже всюди, складалася переважно з власників однієї вантажівки. Для боротьби зі страйкарями Альєнде використовував спеціалістів з Англії, про що також часто забувають.

6. Передбачувано, інфляція до 1973 року складала кількасот відсотків на рік (в першу чергу тому, що бюджетний дефіцит фінансували через емісію готівки). Також передбачувано, Альєнде відреагував на це запровадженням фактично планової економіки та змогами контролювати ціни та попит через картки тощо.

7. Ніксон дійсно вважав ще в 1970 році, що Альєнде треба було скинути; однак наразі не існує жодних документів, які б підтверджували якісь серйозні плани щодо цього в ЦРУ, ну а античілійська політика США у такому випадку була передбачуваною та абсолютно легальною мірою впливу на "дурного президента".

8. В якості доказів того, що ЦРУ збиралася скинути Альєнде, майже завжди вживаються ті ж "докази", що й у випадку "втручання" США в Майдан: так, лідери страйку консультувалися зі США з політичних питань, але мудізми Альєнде, що призвели до страйку, не заслуговували іншої реакції, а "консультації з політичних питань" криміналом взагалі-то не є.

9. Якщо розглядати державний переворот в Чилі як "змову з США", то, слід зазначити, що змова була дуже вже невдалою, бо Піночет так і не повернув власникам націоналізовані родовища міді, та й з націоналізованої землі лише 30% було повернено власникам.

10. Взагалі, переворот Піночета був більше схожий на "великий хапок"; його політичні репресії були спрямовані проти політичних опонентів взагалі, "націоналізовані" підприємства опинилися в руках його очольників, а "неоліберальні реформи" призвели лише до того, що ВВП Чілі вийшов на рівень "до-Альєнде" лише на початку 90х.

Взагалі, я хочу зауважити, що США може бути винним лише в тому, що воно терпіло що Піночета, що Альєнде. Всі ті "антіальєндівські" міри, що тривали у 1970-1973 роках, були в силі й під час раннього Піночета. "Чикагські хлопці" Піночета не відрізнялися від таких же варягів Альєнде, що допомагали йому будувати Держплан. Нарешті, військові перевороти в регіоні в той час були просто в тренді.