skittishfox: Love (Default)
ЦРУ, насправді, виникнуло не на порожньому місці. Значна його частина утворилася з інших розвідницьких проектів, одним з яких був проект науково-технічної розвідки, що було створено в рамках Манхеттенського проекту. Логіка цього проекту була залізна, і описувалася приблизно наступним чином:

- Якщо ми щось розробляємо, то ймовірно, що саме це розробляє супротивник
- Якщо супротивник щось розробляє, то, ймовірно, він розв'язує ті самі технічні проблеми, що розв'язуємо й ми
- Тому задача розвідки полягає в тому, щоб зрозуміти, наскільки успішно наш супротивник розв'язує наші технічні проблеми
- Звичайно, було б дуже зручно, якби до нас перебіг хтось із ворогів або нам вдалося заслати шпигунів. Але на це розраховувати не доводиться.
- Тому слід розуміти, що за спеціалісти працюють над нашими проблемами, чим займається індустрія, та намагатися зрозуміти, наскільки успішно люди та індустрія можуть вирішувати ці проблеми

У випадку радянської програми біологічної зброї окремим пунктом йшло, що дуже багато технологій, задіяних у програмі - подвійного призначення, і відрізнити медичну фабрику від заводу біологічної зброї - дуже важко. Також зрозуміло, що на руках в американців були певні чутки про роботи "на островах на озерах", які також вказувалися явно.

Тому що в першу чергу почали робити американці? Правильно - створювати каталог наукових праць радянських вчених.

Логіка в цьому зайнятті була залізна. Дійсно, якщо вчений вже відомий, то можна просто посекретити усі його роботи. Але на початку своєї кар'єри більшість відомих учених - ще вчені невідомі, роботи яких ще не можна засекретити; і, виходячи з того, чим вони займалися під час свого несекретного періоду, приблизно можна уявити, чим вони займаються пізніше.

Такий підхід, схоже, виявився дуже ефективним, так як зробивші (набагато краще та раніше) приблизно ті самі кроки, що й я, американці прийшли до висновку, що продавати значну частину технологій виробництва пеніциліну в СРСР не можна, бо це, взагалі-то, технології подвійного призначення: у ферментаторах можна вирощувати і сушити як пеніцилін, так і антракс. Наївна частина плана США полягала в тому, що якщо продавати СРСР багато пеніциліну за демпінговими цінами, то, може, вони не захочуть взагалі його виробляти, а купуватимуть в США; звичайно, в СРСР, де економічна вартість стратегічних програм традиційно нікого не хвилювала, такий підхід нічого не змінив. Більш того, США не зрозуміли стан радянської програми біологічної зброї: вона чудово існувала без ферментаторів, СРСР просто потрібен був пеніцилін, бо без нього біологічна війна ставала дуже вже однобічною, особливо з відкриттям стійкості мікробів до антибіотиків, яку Чейн відкрив ще у 1942 році.

Через це між США та СРСР у 1945-1948 роках постійно відбувався наступний діалог:

СРСР: Продай мені пеніцилінову фабрику
США: Нащо тобі пеніцилінова фабрика? Візьми пеніцилін.
СРСР: Мені не потрібен твій брудний пеніцилін, капіталістична свиня! В мене є свій!
США: То навіщо тобі пеніцилінова фабрика?
СРСР: В мене є великі плани на благо людства! Пеніцилін має бути доступним кожному!
США: То я їм цю фабрику побудую

Список "планів на благо людства" в СРСР змінювався з кожним разом: це був то благодійний центр дослідження пеніциліну в СРСР, який до того ж частково фінансували б бувші росіяни на кшталт Сікорського; то заводи у Чехословаччині; то постачання в колонії, що неможливо було б довірити колонізаторам; то ще щось. Тим не менш, чим більше СРСР просив, тим більше США схилялися до думки, що продавати не можна, тим паче враховуючи наукові роботи багатьох з "дослідників пеніциліну" в СРСР.

Схоже, що однією з спроб було зацікавити США у науковому співробітництві. Хоча я не певен на 100%, але мені здається, що одна зі сторінок історії радянської науки того часу пов'язана саме з цим.
skittishfox: Love (Default)
Тепер, нарешті, слід почати розповідати історію радянського пеніциліну у тому вигляді, у якому вона, скоріш за все, траплялася.

Непередовзі тієї частини Другої Світової, яка зветься "ВВВ", Єрмольєва очолила свій власний інститут з загадковою назвою "Інстітут біологічєской профілактікі інфєкций". Судячи за назвою, він був так чи інакше причетний до оборони - як саме, вирішувати вже вам самим. Хоча за більшісту радянських переказів цей інситут з'явився лише у 1945 і не фігурував у нагородженні Єрмольєвої Сталінською премією, він точно існував під час війни, бо у ньому працював Зільбер у 1943, і, скоріш за все, утворився ще раніше. Десь у 1941-42 році радянська розвідка отримала дані про "секретний пеніцилін", який, повторююсь, не був секретним, але масову програму по якому почали лише наприкінці 1941 року. У 1942 році Єрмольєва була зайнята чимось під Сталінградом, тому займалися дослідженнями для галочки, доручивши їй своїй лаборантці Каплун (яка в подальшому війшла заміж та стала Балезіною). Єрмольєва також не була єдиною, хто пробував займатися пеніциліном - цим намагався займатися Красільніков з Інституту Мікробіології та міколог Якімов з Ленінграду.

Каплун "щось знашла" - вона виявила штамм плісняви, який ніби-то пригнічував стафілококк; цей штамм був ідентифікований достатньо відомим московським мікологом Курсановим як Penicillum Crustosum. За описом самої Каплун виходило, що цей штамм скоріш пригнічував мікроби, а не вбивав їх, як у Флемінга; тим не менш, у 1943 вона, схоже, зробила типовий радянський крок - доклала про успіхи, яких в неї ще не було. За інформацією, яку виклав американцям Бородін, виходило, що Єрмольєва подала на медичні випробування перемаркований американський пеніцилін, що принаймі не є неможливим.

На початку 1944 році до Москви приїхав Флорі. З цього моменту вже всі відмічали, що в Єрмольєвої насправді був той самий грибок, що і у Флемінга. Також саме в цей час до Єрмольєвої, схоже, починає доходити те, що прикрити свої косяки буде набагато важче, ніж здавалося. Тим не менш, Єрмольєва починає пробувати налагодити щось схоже на промислове виробництво. Оскільки за невірними уявленнями Єрмольєвої для отримання пеніциліну грибок потрібно було вирощувати на бульоні, одне з таких виробництв (чи не найперше) огранізовується при м'ясокомбінаті ім. Мікояна в Москві, де до цього вже було якесь медичне виробництво. Але на початку 1945 року через якісь причини поставки американського пеніциліну до Москви були перервані, тому у Кремлі почали вимагати "власний" пеніцилін для ВІПів, якого, звичайно, не було.

Можливо, в інші часи Єрмольєвій було б несолодко, однак її адміністративної ваги, схоже, вистачило для того, щоб вийти з цієї халепи відносно цілою та зберігти свій інститут - таке враження, що вона переклала частину провини на харчовиків. Однак такий вихід призвів до того, що саме на харчовиків перекладалася і ініціатива, і відповідальність, тому Мікоян та Смірнов (міністр м'ясо-молочної промисловості) почали думати, що ж з цим робити. Схоже, їх першою думкою була купівля виробництва у американців - до цього Мікоян вже це робив, і, схоже, через це дуже добре уявляв собі усю прірву між дослідним та промисловим виробництвом та проблеми її подолання. Аби краще уявити, з чим вони власне мають справу, вони послали на Захід інженера Бородіна, щоб дой зробив для них огляд пеніциліновиробляючої промисловості та звітував, що ж треба купувати. Схоже, що великим плюсом Бородіна для цієї місії було те, що він ні до яких військових справ причетен не був - але через це ж на нього багато інших гравців дивилися, як на недоумка.

Також до виробництво пеніциліна підключилися і відверті військові - Гінсбург (саме через с), який теж отримав Сталінську премію у 1943 році за "новий медичний препарат", та чиї наукові інтереси полягали у галузях антраксу та тифу, привіз апарат вакуумної сушки (і навіщо він у Санітарно-Гігієнічному Інституті Червоної Армії? Руки сушити?) та вперше зміг отримати кристалічний пеніцилін, який можна було перевозити. Паралельно з цим Зейфман, який належав скоріше до людей Мікояна, зміг зробити хоч якийсь прототип установки глибинної ферментації (дуже не виключаю, що він це зробив за тією інформацією, що отримав від Бородіна), що зробило перспективи Єрмольєвої на лідерство ще більш віддаленими.

Таким чином, у 1947 році рішення купити виробництво сформувалося остаточно: схоже, що технолого змогли переконати начальників у тому, що з нуля таке виробництво побудувати важко. Під покупку було сформовано новий інститут з Бородіном начолі; йому підпорядковувалися Зейфман, Єрмольєва, Пасинскій та Лєвітов. Схоже, Єрмольєва була не в захваті від такої структури, тому у "Відкритій книзі" одним з "врєдітєлєй" виступає саме директор, який хоче закупити виробництво за кордоном, а не розвивати його в країні. Як покажуть подальші події, про це призначення багато хто ще пошкодуватиме.

Тим часом, у 1947 році до Великобританії купувати обладнання поїхали Бородін та Зейфман. Хоча місія виявилася вдалою, Бородін, схоже, почув певні чутки, тому у 1948 році вирішив не повертатися, а лишитися в Англії та згодом перебратися в США. Це було дуже вдалим розвитком подій для іншого новоствореного проекту США: ЦРУ, який з'явився лише у 1947 році.
skittishfox: Love (Default)
Приблизно у середині 1920х років СРСР вирішив, що він хоче розробляти біологічну зброю.

СРСР намагався вбити одним пострілом кількох зайців: на теренах бувшої Російської Імперії панували епідемії багатьох хвороб, які так чи інакше треба було лікувати, попереджувати, вивчати та контролювати. Це все потрібно і для біологічної зброї - справді, що може бути краще, ніж вживати ту хворобу, яку лікувати та попереджувати вміє лише твоя армія, а не ворожа? Треба добудувати лише останню ланку, інститути, що могли б масово виробляти агенти біологічної зброї, а для всього іншого можна використовувати і цивільні інститути, які, до того ж, можуть пропагувати радянську боротьбу за мир у цілому світі та таке інше. Це ж не якась там Гамерика, де цивільні можуть все розповісти журналістам, суспільство може підняти хай та змінити уряд - це планова система, де все під контролем. А цивільним можна довірити загальні дослідження, тим паче, що хто його зна, може й вилікують когось.

Як і слід очікувати, наявність військових хозтем призвела до того, що дослідники, що займалися перспективними з військової точки зору темами отримували додаткові бонуси до кар'єри. Одним з таких дослідників була ще молода Зінаїда Єрмольєва, що відкрила, що за певних умов холероподібний вібріон в кишках людини може перетворитися на холеру. Цікавий результат, можна випробувати!

Іронія полягає в тому, що ідіотська на перший погляд ідея саме так і працювала, але з певними "але". Вібріон, що відкрила Єрмольєва, в подальшому було віднесено до виду холери, а переносити токсичність між різними штаммами холери, як виявилося в подальшому, може бактеріофаг СТХ-Ф, який містить генетичний код, що відповідає за виготовлення токсину в організмі холери. Справді, це дуже незвичний випадок, але на той час, звичайно, ще не було ніякої можливості пояснити таке перетворення в рамках еволюції.

Не дуже відставав від своєї дружини і Лев Зільбер: він активно розробляв нові вакцини від найбільш військових хвороб (тіфу, чуми, туляремії), а в подальшому "доводив" теорію симбіозу вірусів і бактерій, вирощуючи культуру оспи на грибку; при цьому оспа дуже вдало не втрачала своєї вірулентності. Єрмольєва так само вирощувала бактеріофаги, що давало їй змогу тримати значні кількості культури холери, яка не втрачала своєї вірулентності роками. Зільбер їздив по експедиціях за новими штаммами вірусів; так само, Єрмольєва їздила на спалахи холери, аби поповнити свою колекцію. Це "сидіння на двох стільцях" не повинно нікого дивувати: зв'язок між радянською программою запобігання епідемій та програмою розробки біологічної зброї було встановлено ще в 40ві роки, тобто відразу, а Зільбер та Єрмольєва займали своє почесне місце в переліку вчених, що причетні до досліджень, пов'язаних з біологічною зброєю, причому те, чим саме вони займалися, засекречено й досі.

Іншою особливістю розробки біологічної зброї в СРСР було те, що фактично відрядження цивільних мікробіологів на військові об'єкти часто оформлювалися як арешти. Так, частина арештів була методом тиску на мікробіологів, аби заповнити вільні вакансії, але такий метод "переводу" існував і для того, щоб у колег "заарештованих" науковців не виникало зайвих запитань. Може, пару разів Зільбер був заарештований саме таким чином?

У 1942 році на окупованих німцями теренах СРСР спалахнуло відразу кілька епідемій. Кен Алібек, перебіжник з СРСР, вважав, що епідемія легеневої форми туляремії на фронті була викликана біологічною зброєю, яку не дуже вдало застосував СРСР та частково потруїв свої війська. Як не дивно, підтвердження цієї теорії можна знайти у... "Відкритій книзі", що писалася за спогадами Єрмольєвої: там Андрія, чиїм прототипом був Зільбер, звинувачують у врєдітєльстві через те, що від мишей, яких заразили експериментальною легеневою формою тифу, випадково заражаються та помирають кілька співробітників. Однак, підозрілі епідемії не обмежувалися туляремією: так, під Ленінградом раптом з'явився той самий енцефаліт з Далекого Сходу, який відкрив Зільбер, у Криму з'явилася Q-лихоманка, а між Сходом України та Волгою (саме по лінію фронту) розпочалася епідемія холери.

Дані про те, що у 1942 році в СРСР взагалі була епідемія холери, були дуже довго засекречені, тому я так для себе і не зміг зрозуміти, де саме була епідемія. Сучасні російськомовні джерела стверджують, що вона уразила лише території, що були під контролем німців; англомовні джерела стверджують, що жодний німецький солдат не постраждав. Генетичне дослідження епідемії холери згадує про зразки з Уфи; хоча я не певен, що мова йде про зразки саме з Уфи, а не з іншого місця, марковані таким чином, однак на мою думку вона все-ж таки була переважно на окупованій території, хоча були й випадки на території, підконтрольній СРСР.

Ще цікавіше виглядає генетичний аналіз холерних вібріонів, що викликали ту епідемію. Як не дивно, вона не виявилася спорідненою тій холері, що зазвичай викликала епідемії в Середній Азії; навпаки, найближчий (генетично) зразок до тієї епідемії походив з... Хабаровська. Ще цікавішими є особливості холерного вібриону: вин розмножувався лише у модифікованому середовищі, не мав білків, що б дозволяли йому розповсюджуватися у воді... але був надзвичайно токсичним та важко лікувався, тобто був настільки близьким до зброї, що вражала лише ворога, але не своїх, наскільки це було можливо.

Останнім аргументом, що дуже сильно схилив мене до розгляду Єрмольєвої саме як до розробника біологічної зброї, став факт її нагородження Сталінською премією за роботи по протихолерним бактеріофагам у 1943 році. За даними Алібека, кілька радянських розробників біологічної зброї саме тоді отримали нагороди зі схожими формулюваннями - "за ліки" - хоча насправді їх заслуга полягала у зброї.
skittishfox: Love (Default)
Зінаїда Єрмольєва була достатньо типовим вченим-мікробіологом ранніх радянськіх часів. Вона отримала освіту в доброму провінційному університеті ще за царизму, користуючись стипендією для бідних родин; після революції вона змогла скористатися становищем в СРСР, аби зробити наукову кар'єру, яку вона навряд могла б зробити в іншій країні в інший час.

Справа в тім, що за практично десятиріччя війн та революції в СРСР сильно порідшав "середній клас" науки. Так, певні зірки лишалися, бо їх не дуже чипали - але науковим середнякам і перепало сильніше, і грошей доходило до них менше, і взагалі кляті буржуї. Тому коли у другій половині 20х СРСР різко вирішив знов зайнятися наукою - то виявилося, що має місце значна нестача більш досвідчених або охайних мікробіологів, які були б здатні доглядати своїх молодших колег. Саме такою нестачею и скористалась Єрмольєва, що стала начальником відділу у 27 років.

Іншою особливістю радянської науки стала толерантність до занадто радикальних гіпотез та відсутність наукового здорового глузду, що навіть би не стільки виявляв відвертих шарлатанів, скільки проводив би більш раціональну оцінку співвідношення ризику та потенціалу у наукових дослідженнях. Це теж допомогло Єрмольєвій, чия рання наукова репутація була побудована на перетворенні холероподібного вібріону на холеру в шлунку людини - наукова теорія, що дуже нагадувала лисенківщину (до речі, схожі експерименти були в подальшому використані прихильниками Лисенка). Першим науковим керівником Єрмольєвої був Барикін - людина з фріковими поглядами на імунітет, що вважала, що всі явища імунної системи можна пояснити чисто фізичними властивостями рідин. Саме в його інституті Єрмольєва познайомилася зі своїм першим чоловіком, Львом Зільбером, що на той час теж захоплювався відносно дивними речами.

Науковою темою Єрмольєвої були бактеріофаги. Це зараз під бактеріофагами розуміють віруси бактерій, але на той час вірусна природа бактеріофагів була под питанням, і під ними фактично розуміли усі не-клітини, що вбивають клітини бактерій: віруси, імунну відповідь організма, антибіотики тощо. Саме в цей час Єрмольєва вперше познайомилася з роботами Флемінга: як було сказано раніше, він відкрив лізоцим - речовину, що містилася в слині та яєчному білку, та могла лізувати бактерії, тобто розчиняти їх оболонки. Хоча дослідження лізоциму ні до чого не призвели в плані ліків (не все, що вбиває бактерії в пробірці, доходить до них в організмі), але можливість розчиняти бактерії має цілком практичне значення для вивчення бактеріофагів.

Також Єрмольєва, схоже, дуже рано навчилася займатися радянською науковою політикою та політикою взагалі, особливо за сталінськими правилами. Так, у 1930 році Барикін, у якого був довгий конфлікт з Зільбером, і з якого явно частково писали головного врєдітєля у "Відкритій книзі", підозріло поспішно кидає Москву і їде до Києва; у тому ж 1930 році чоловік Єрмольєвої, Зільбер, що облишив її у Москві аби заснувати новий інститут в Азербайжані, потрапив до ЧК на чотири місяці, причому не сам, а в компанії двох жінок-співробітниць, які, на відміну від Зільбера, так на волю й не вийшли. Зільбер швидко повернувся до Москви, але після розводу з Єрмольєвою знов опинився за гратами; невдовзі перед його виходом дуже вдало посадили вже другого чоловіка Єрмольєвої, але це не допомогло. Востаннє Зільбер опинився за гратами у 1939 році, знов в компанії двох жінок, які на волю так і не вийшли; випустили Зільбера лише у 1944, причому привезли відразу до дому Єрмольєвої. Додатково слід зауважити, що Зільбер став академіком у 1946 році; Єрмольєву, що ніби відкрила пеніцилін, прийняли до академіків лише перед смертю Зільбера, що зазвичай натякало на те, що хтось знав, чому її туди пускати не треба.

Перед війною Єрмольєва на основі фагів налагодила виготовлення якіхось препаратів. Як не дивно, офіційна ще у 1945 році радянська медицина оцінила їх ефективність як дуже низьку, і при наступній епідемії вживалися не вони, а антибіотики. До того ж, до складу препаратів входили сульфа-препарати у низькій концентрації, що протиречило самій ідеї. Однак це не заважало Єрмольєвій використовувати фаги, аби "запобігти епідемії холери у Сталінграді у 1942-43 роках", за що у 1943 вона отримала Сталінську премію.

Забігаючи наперед, слід зазначити, що і в подальшому досягнення Єрмольєвої нагадували "більш ефективне плацебо": екмолін, який викинули з виробництва та який мав вживатися разом с пеніциліном, еритрин... Так що ставлення до Єрмольєвої як ще до одного авантюриста від науки виправдане. Але лише частково.
skittishfox: Love (Default)
У січні 1944 року Флорі прибув до Москви.

Візит готувався довго. Московські інститути ніби ще у 1941 році запросили зразки культури у Флорі, але відповіді не отримали. Після цього, за офіційно радянською версією того часу, ще у 1942 році мікробіолог Єрмольєва створила власну версію цього препарату на основі іншого грибка, Penicillinum Crustosum. Препарат ніби не поступався пеніциліну, і Флорі запрошували поділитися досвідом та порівняти успіхи. Флорі погодився.

Перемови тривали кілька місяців, і закінчилися лише наприкінці 1943 року. За цей час у виробництві пеніциліну було зроблено багато кроків уперед. Пеніцилін вже вживався в британській армії; хімія пеніциліну була зрозуміла набагато краще; техпроцес наближався до свого фінального стану; більш того, мікробіологи усіх установ масово шукали подібні речовини де лише могли, постійно розширюючи колекцію.

Тим не менш, результати росіян виглядали цікаво, принаймні на папері, оскільки обіцяли нову культуру, здатну виробляти пеніцилін, тому Флорі погодився.

Результати візиту виглядали дуже по-різному в залежності від того, з якого боку на них подивитися.

Якщо прочитати "Відкриту книгу" - твір, написаний за спогадами Єрмольєвої, то виглядає, що Флорі у Москві сприймали як корисного дурачка, що не бачив політики за наукою. Він приїхав, потиснув руки, визнав переваги радянського пеніциліну над чомусь британським, та поїхав. За розумінням інших радянських авторів, Флорі приїхав до СРСР відстоювати "британську честь", тому йому ніби підігравали, видаючи, що до цього думали про пеніцилін як про американський винахід, а тепер визнавали пріоритет британців.

Хоча у 1943 році серед британців дійсно було певне обурення результатами програми з пеніциліну - ніби, ми відкрили а вони користуються - Флорі, що був знайомий з ситуацією, дивився на речі трохи інакше. Візит Флорі переслідував наукові та політичні цілі, але мав значну компоненту розвідки, оскільки за результатами візиту слідував звіт про стан радянської науки та виробництва пеніциліну. Саме цей звіт демонстрував, що виніс Флорі з візиту.

Найпростіше цей висновок сформулювати так: "Нас дурять".

У Москві Флорі обмінявся культурами грибка з місцевими вченими. По поверненню до Лондона виявилось, що та культура, що йому дали, була культурою Флемінга, а не того грибка, що декларували радянські вчені.

Більш того, Флорі не побачив очищення пеніциліну - цьому йому довелося вчити радянських вчених. Те виробництво, що було перед його очима, нагадувало лише перші експерименти з пеніциліну, де фігурували концентрації, які не мали б ефекту у розчині. Крім того, пеніцилін, який Флорі отримав від радянських вчених, за хімічною структурою був ідентичним американському, і не міг бути отриманий через британський процес з британської культури: це було виявлено у 1943 році, коли наявність двох типів пеніциліну здивувала вчених.

Прискіпливі американці навіть протестували, що ж можна отримати з Penicillum Crustosum. Виходили інші сполуки, які хоч и мали певний бактерицидний ефект, але були дуже токсичними і не дуже ефективними.


Можливі кілька варіантів розвитку подій. Перше - це біологічне диво, де Єрмольєва (а точніше - Каплун, її підлегла, яка й виконувала всю роботу) дійсно спромоглась знайти десь штамм, який таки-виробляв пеніцилін. Можливо, це була чесна помилка групи Єрмольєвої, де за пеніцилін прийняли зовсім іншу речовину, та почали її розкручувати у пресі - ну а комедія з візитом Флорі була лише спробою зберегти обличчя. Нарешті, можливо, що вся ця містифікація була задумана таким чином від самого початку, і мала за мету вициганити не дуже секретний секрет пеніциліну у британців.

Для того, щоб обрати найімовірніший варіант, треба подивитися на особистість Єрмольєвої та на радянську мікробіологію в цілому
skittishfox: Love (Default)
Таким чином, влітку 1941 року у групи Флорі на руках були дві культури пеніцилінового грибка: NRRL 1249, яку фактично відкрив Флемінг, і NRRL 863, яку Хітлі з американцями знайшов в американському банку культур плісняви, та покращений рецепт розчину для вирощування пеніциліну, який розробив американець Мойер для Хітлі. Вихід пеніциліну з 1249 був вище, але 1249, на відміну від 863, росла виключно на поверхні розчину, тоді як остання могла жити як дріжжі. Так, дуже капризні та низькопродуктивні дріжжі, але все ж таки.

Цього вже було достатньо, щоб на промислове виробництво пеніциліну серйозно почала дивитися фармакологічна індустрія. З цього моменту Флорі всерйоз починає лоббіювати виробництво пеніциліну як в Британії, так і в США; однак навіть за "військово-ринковими цінами" пеніцилін виходить значно дорожчий за ті лики, з якими він змагався за виробничі потужності: індустрія хотіла програми, специфічної для пеніциліну, на яку в британців відверто не було зайвих грошей. Ініціативу взяли на себе США, які у листопаді 1941 року фактично розпочали програму виробництва, де держава не лише сплачувала кошти за пеніцилін, але й фактично платила за побудову нових приватних фабрик.

Хоча наразі ця програма подається як геній американської індустріальної політики, насправді вона була набагато менш ефективна, ніж прийнято вважати. Фактично всі компанії пішли за шляхом найменшого опору та почали використовувати процес, який було розроблено ще в Оксфорді; так, він працював, там було що покращувати, але зріст виробництва пеніциліну був незначний і міг забезпечити лише лікування "важливих осіб", а не масове покриття армій. Більш того, частина "досягнень" того часу роздувалася штучно для пропаганди. Наприклад, історія з "пліснявою Мері" - домогосподаркою, яка у 1943 році знайшла на дині набагато більш продуктивний вид плісняви - чиста правда; однак, цей штамм (NRRL 1551 та його нащадки) не використовувався у промисловості до 1945, оскільки він не був достатньо стабільним для масового виробництва.

Однак було і одне виключення, яке, фактично, і запустило пеніцилін у масове виробництво. Ним була компанія Пфайзер, яка на той час займалася харчовими добавками та вітамінами, але не ліками. До Першої Світової вона займалася переробкою цитрусових на лимонну кислоту; але під час Першої Світової голова компанії замислився про те, що вони ризикують лишитися без сировини у випадку порушення поставок з Італії. Ці страхи не виправдалися, однак пошуки призвели до знайомства Пфайзера з Джеймсом Каррі, який підказав спосіб. На допомогу прийшов, як не дивно, грибок: він теж ріс лише на поверхні та виробляв лимонну кислоту.

У 1919 році Пфайзер побудував експериментальну фабрику (pilot plant), де новий процес проходив індустріальну обкатку. Одним з помічників Каррі був тоді ще 16-річний Джаспер Кейн. Він відпрацював техпроцес для його вирощування, і у 1926 Пфайзер побудував повноцінну фабрику з виробництва лимонної кислони. У 1920х Пфайзер перетворився з крупного гравця на ринку лимонної кислоти на фактичного монополіста.

Пфайзер почав розвивати успіх. До війни подібним чином Пфайзер почав виробляти глюконову кислоту. Більш того, Кейн зміг зробити процес її виробництва набагато вдалішим, винайшовши так зване "глубинну ферментацію", де грибок працював не на поверхні рідини, а в глибині розчину, який постійно збагачувався киснем. Оскільки керівництво Пфайзеру постійно шукало нові продукти, то не дивно, що вони зацікавилися пеніциліном ще тоді, коли з ним в США працював Доусон.

Спочатку Пфайзер намагався робити "як усі", тобто вирощувати пеніциліновий грибок на поверхні. Однак результати цього метода не задовільняли Кейна: йому здавалося, що вихід пеніциліну може бути набагато більший, якщо застосувати метод глибинної ферментації, тому у 1942 році він ставить питання про інвестицію в новий процес перед керівництвом.

Тут слід зауважити, що хоча всі джерела погоджуються про те, що такі зустрічи відбувалися, в залежності від джерела фігурує або 1942, або 1943 рік як прийняття рішення, та або 1943, або 1944 рік як відкриття фабрики. На мою думку, це викликано тим, що фабрик, як і у випадку з лимонною кислотою, було дві: дослідницька, яка запрацювала у 1943 році та на якій відпрацьовували технологію, та головна, яку відкрили в січні 1944 року, і на якій почалося основне виробництво. Також схоже на те, що Пфайзер готувався до масової появи пеніциліну саме у 1943 році: саме тоді до Пфайзеру приєднуються рештки групи Доусона (сам Доусон помер у 1942), а Пфайзер починає масову кампанію для цивільного вжитку пеніциліну.

Так чи інакше, саме фабрика Пфайзера і виробляла 90% усього пеніциліну у 1944 році. Без неї масовий пеніцилін був би просто неможливий; але, як ми бачимо, до цього моменту не була причетна ані програма з фінансування пеніциліну в США, яка в більшій мірі спонсувала неефективне виробництво, ані власне пліснява Флемінга (Пфайзер використовував 863, який знайшовся в американців, а взагалі походив з Бельгії), ані техпроцес Флорі. Фактично, американці все перевинайшли самі - але завдяки тому, що в них був достатній досвід.
skittishfox: Love (Default)
Десь на межі 1940-1941 років оксфордська група на чолі з Флорі починає готуватися до випробування пеніциліну на людях: це має гарантувати остаточний науковий пріоритет. Специфіка пеніциліну вимагає вже на цьому етапі розпочати щось схоже на промислове виробництво: за моїми підрахунками, для того, щоб напрацювати 3.5 грами пеніциліну, що пішли на лікування першого пацієнту (і яких не вистачило), в лабораторії мали переробити кілька тон розчину, в якому росла пліснява. Однак, такий процес мав і свої переваги: він був відносно низькотехнологічним. Пліснява добре росла майже в будь-якому посуді, масові операції не потребували кваліфікованої робсили, і нарощування виходу було достатньо очевидним.

Тим часом, Флорі вже дихали в спину американці. Ще в 1940 році пеніциліном в США почала займатися команда професора Доусона з Університету Коламбіа. Доусон був дуже зацікавлений в результатах, оскільки сам мав бактеріальну інфекцію серця, яка мала його вбити за кілька років. Крім того, група Доусона змогла зацікавити кілька фармацевтичних компаній, які хоча й не обіцяли виробництва, але уважно стежили з результатами та співпрацювали у виробництві пеніциліну.

З групою Доусона пов'язаний достатньо цікавий момент: сам Доусон після статті Флорі попросив у нього зразки культури плісняви, але відповіді так і не отримав (відверто, я підозрюю, що Флорі почав гальмувати конкурентів, аби утримати пріоритет). Однак, це не зупинило Доусона: зразки плісняви були у колекції Міністерства сільського господарства США, куди їх надіслав ще у 1936 році сам Флемінг.

Флорі вперше випробував пеніцилін на людях у лютому 1941 року; хоча хворий майже одужав, пеніцилін закінчився (він виводився з організму набагато швидше, ніж розраховував Флорі; певний час його навіть виділяли з сечі хворих та використовували повторно) та людина померла. Чисто технічно, це не були перші випробування на людях: Доусон зробив це ще у жовтні 1940, але там дози були настільки низькі, що все, що міг показати його дослід - це те, що пеніцилін не є токсичним.

Таким чином, навесні 1941 року Флорі опинився в ситуації, коли всі очевидні речі вже було зроблено: у групи був працюючий метод виготовлення пеніциліну, була доведена його ефективність та безпечність. Однак дослідження зашли у глухий кут через те, що невідомо було що робити далі: всі очевидні кроки вже було зроблено. Так, можна було робити хімічний аналіз речовини та намагатися його синтезувати - але це була робота для біохіміка Чейна; Флорі тут вже нічим допомогти не міг.

Виходячи з подібних міркувань, навесні 1941 року Флорі починає готувати візит до США. Хоча російська література часто подає його як візит з організації виробництва, зустрічі з індустрією там були скоріш вторинною метою: програма планувалася навколо суто наукових візитів, у Флорі не було ніяких повноважень, та й фінансування було значною мірою цивільним (хоча тут ніколи не можна бути на 100% впевненим). Про науковий план свідчить і склад групи: Чейн та Абрахам, які досліджували хімію процесу, лишилися в Англії, а з Флорі полетів міколог Хітлі, який планував пошукати інші культури, здатні виробляти пеніцилін, в колекції Міністерства сільського господарства США. Місія ж самого Флорі складалася з наукових доповідей щодо можливостей пеніциліну та явно мала за мету встановлення наукового пріоритету.

Оксфордські вчені прибули до США у червні 1941 року. Їх відразу зустріли на дуже високому рівні; майже відразу після прибуття Хітлі державним літаком полетів до регіональної лабораторії в Пеорії, Іллінойс, де він отримав повний доступ до колекції та допомогу у дослідженнях, а Флорі, схоже, з підказки свого давнього знайомого, почав шукати ноу хау, які могли б допомогти у виробництві пеніциліна, у американських компаній.

Робота Хітлі у Пеорії у 1941 році мала кілька важливих наслідків. Першим з них було те, що співпраця з американцем Мойером, який мав добру уяву про промислові процеси за участі грибків, дозволили адаптувати певні деталі оксфордського лабораторного процесу до можливостей американської промисловості. Другим важливим наслідком було відкриття іншого штамму плісняви (слід зауважити, що на той момент американські вчені ще не були на 100% впевнені у класифікації багатьох культур плісняви з роду пеніцилінів, тому поділення на штами та види тут умовне), яка теж виробляла пеніцилін - але могла робити це живучи у розчині, а не формуючи плівку на його поверхні, як пліснява Флемінга. Це давало можливість використовувати інші процеси для виробництва ліків.
skittishfox: Love (Default)
Історія радянського пеніциліну дуже цікава - в першу чергу тим, що вона розкриває усі особливості московітського характеру. До того ж, вона дозволяє зрозуміти, наскільки глибокі ті міфи, які створював СРСР.

Однак, почнемо спочатку, оскільки навіть саме виникнення пеніциліну оточене купою міфів.

Історія сучасного пеніциліну розпочалася у 1920ті роки, коли мікробіолог Флемінг побачив, що плями плісняви на чашечці Петрі зупиняють рост бактерій. Флемінг зацікавився цим феноменом, та після низки дослідив побачив, що невідоми речовини з плісняви не лише зупиняють зріст усіх бактерій у пробірці, але й дозволяють лікувати внутрішні інфекції мишей уколами. На цьому власне можливості Флемінга зробити щось далі закінчилися - він не був хіміком, тобто не міг виділити й описати речовину, тому у 1929 році він зробив доповідь за своїми дослідами та забувся про неї.

В подальшому з цього скромного відкриття зробили легенду, забувши, іноді умисно, ряд подробиць. Так, наприклад, в СРСР у 1945 році хутко знайшли "російський пріоритет" - дослідження якогось професора з 19 сторіччя, який лікував виразки якоюсь пліснявою. Також часто знаходять якіхось дослідників, що буцім-то винайшли, що пліснява вбиває мікроби, тому були "у кроці від відкриття".

Насправді, це все вигадки.

Почнемо з того, що від відкриття "пліснява вбиває мікроби" до того, що винайшов Флемінг - відстань як до Місяця рачки. Так, багато видів плісняви вбиває мікроби. Хлорка теж вбиває мікроби. І йод теж вбиває мікроби. Чи це значить, що йод еквівалентний пеніциліну? Звичайно ні, бо від них не лише мікроби дохнуть. А пеніцилін не був токсичним. Це вже не кажучи про те, що дуже велика кількість ліків вбиватиме мікроби на шкірі, але не в організмі, де ці речовини знешкодить імунна система. А пеніцилін, як довів Флемінг, лікував внутрішні інфекції.

Справа в тім, що навіть в роді Penicillus здібність виробляти пеніцилін в помітних масштабах має лише три види з десятків. Більшість видів виробляють інші речовини, які або токсичні для людей, або менш ефективні, або нестабільні, або ще щось.

Може видатися, Флемінгу дуже пощастило, що йому дісталася саме та пліснява, що йому дісталася - бо з більшості плісняв такого винаходу б не вийшло. Але насправді це не дуже вірно: Флемінг був достатньо відомим дослідником, що шукав речовини зі схожими властивостями. До цього він знайшов лізоцин (але теж не зміг його виділити). Флемінг достатньо активно співпрацював з Флорі - людиною, що розділила Нобелевську премію за пеніцилін - ще на початку 30х, тому випадкового в цьому було відносно мало.

Тим не менш, хоча робота Флемінга була достатньо відома у вузьких колах, метод не здавався практичним: для того, щоб вилікувати навіть мишу, плісняви треба було дуже багато (це ше раз до лікування пліснявою: за тими дозами, що використовувалися ніби першовинахідниками, це не міг бути пеніцилін).

Ситуація сильно змінилася після праці Дюбуа, який у 1939 році виділив перший антибіотик, граміцидін. Він працював лише на грам-позитивних бактеріях та був достатньо токсичним, але його результати були набагато кращими, ніж в лізоцину, над яким працював Флорі, тому Флорі та Чейн вирішили повернутися до плісняви Флемінку та спробувати ще раз категоризувати, що ж там відбувається

Слід зазначити, що Дюбуа, хоч и народився у Франції, з 1929 працював в США на Інститут Рокфелера. Більш того, його роботи взагалі не були пов'язані з Другою Світовою; також хоча часто вважається, що робота над пеніциліном активізувалася з початком Другої Світової, схоже, що саме такий розвиток подій теж був збігом обставин: перша робота Чейна та Флорі, яку ще треба було зробити, вийшла у серпні 1940, а ситуація сильно погіршилася Англії у червні. До того ж, роботу не засекретили.

Тим не менш, між двома групами - з Інституту Рокфелера та з Кембріджа - розпочалися справжні наукові перегони. Обидві групу хотіли якумога швидше описати та виділити активні речовини, що відповідали за синтез пеніциліну. Першим це вдалося британцям наприкінці 1940 року - однак слід зауважити, що американці, які почали публікувати праці про властивості пеніциліну теж влітку 1940 року, теж були дуже близькі. Тим не менш, Чейні та Флорі застовпили пріоритет за собою, і наприкінці 1940 року публіка вперше почула про несекретний пеніцилін.

Тим часом, граміцидін був на повному шляху до клінічної практики. На початку 1941 року він пройшов клінічні випробовування на людях, і хоча його вжиток обмежувала токсичність, було очевидно, що при вірному застосуванні ним можна лікувати речі, з якими лікарі не могли впоратися до цього.
skittishfox: Love (Default)
Мало хто пам'ятає, що вже більше 10 років Росія є стратегічним партнером Венесуели у видобутку нафти. Перші угоди щодо видобутку нафти було укладено у 2008 році; потім у 2012 році Роснєфть розробляла нове родовище; потім у 2018 році Росія мала інвестувати... тобто скупити ще нафтових родовищ за копійки.

Чи ми мусимо дивуватися, що с російсько-венесуельскою співпрацею видобуток нафти в Венесуелі впав до рекордно низького за всю історію, в той час як Росія б'є всі рекорди за видобутку нафти? А от не треба погоджуватися на співробітництво з московітами, особливо на арбітраж у російських судах, як це зробила Венесуела.

З такими угодами нафтовій індустрії Венесуели прийшов би кінець незалежно від наявності соціалізму, як нам доводять усі історії "співпраці з Росією". Вона завжди кине так, що ти ще й винен лишишся.
skittishfox: Love (Default)
Я думаю, що багато хто колись бачив на радянських картах написи напроти Шпіцбергена на кшталт "СРСР-Норвегія". Але мало хто знає, звідки це пішло, та взагалі, що там відбувалося.

Шпіцберген був відомий достатньо давно, але здебільшого він нікому особливо не був потрібен. Однак претендент з'явився у 1905 році, коли Норвегія відокремилася від Швеції; новій державі, як то часто буває, потрібні були якісь захоплення, а оскільки Шпіцберген був особливо нікому не потрібен, а Норвегія була відносно близько, то Норвегія вирішила почати з нього. Внаслідок цих досліджень на острові було знайдено кам'яне вугілля, яке почали видобувати кілька європейських компаній.

Політика, Перша Світова та господарська діяльність призвели до того, що у 1920 році острів віддали Норвегії, але з умовою, що природні ресурси острова зможе використовувати будь-хто. Ще у 1920 році Росія подала протест, стверджуючи, що Шпіцбєргєн - то ісконно россійская зємля и русскоє названіє, но їх, як і слід, проігнорували.

Однак умова про вільну господарську діяльність зіграла злий жарт. Після початку Великої Депресії російські торгпрєди, в яких були гроші від награбованого Сталіним, почав скупати збанкрутілі європейські компанії, що видобували вугілля на архіпелагу. Таким чином, через підставні компанії, Савєти купили "Піраміду" - в шведів, "Барєнцбург" - в голандців, а "Грумант", що починався як сумісне підприємство, віджали в британців. Все це щастя було об'єднано наприкінці 1931 в "Арктікуголь", який мусив рорзобляти родовища вугілла на Шпіцбергені. М'якотка полягала в тому, що СРСР ще не підписав угоду про розробку Шпіцбергену; це відбулося лише в 1935 році, тому питання про те, що вони там робили - достатньо цікаве.

Так чи інакше, СРСР зіткнувся з тим, що працювати на Шпіцбергені було важче, ніж вони планували. Через це "розробка" Шпіцбергену відклалася до 1940 року, коли Німеччина, що окупувала Норвегію, тактично облишила Шпіцберген. Коли у листопаді 1940 року Молотов поїхав до Берліну, то питання про Шпіцберген стояло поруч з іншими, як то Фінляндією, Румунією, Болгарією та іншими "малозначущими" питаннями. Претензії були описані заплутанно, але все ж більш відверто, ніж побажання до інших країн: радянські "концесії на комерційну діяльність" мають буди подовжені. І крапка.

Ситуація сильно змінилася у 1941 році, коли після початку радянсько-німецької війни росіян зі Шпіцбергену довелося евакуювати британськими кораблями, бо своїх не було.

Проте про Шпіцберген згадали навіть тоді, коли війна ще не закінчилася. У 1944 році радянські війська "випадково" почали "звільняти" Північну Норвегію; Сталін навіть натякнув Черчилю, що було б непогано, якби Червона армія позвільняла там побільше. Оскільки Норвегія не дуже хотіла, щоб іх звільняла Червона армія, то у порядку замирення виникла пропозиція про "сумісну оборону" Шпіцбергену, де мали б з'явитися радянські військові бази. На дворі стояли доядерні часи, тому норвежцям здавалося, що простіше відкупитися островом.

Можливо, якби все лишалося так, як лишалося, то наразі ми б обговорювали результати Путіна в Шпіцбергенському окрузі. Однак перемови затягнулися: Сталін, якому відкриття другого фронту було надзвичайно потрібно, не хотів дратувати союзників. До того ж, Польща йому була цікавіша. Так чи інакше, угода дожила у стані "узгодженої, але не ухваленої" до січня 1947 року, коли вона за п'ять днів до голосування в парламенті витекла в The Times.

Коли про угоду дізналися в США, то реакція була... ну, приблизно така, як і у випадку Криму. Частина естеблішменту казала, що там будуть радянські військові бази; інша частина казала, що СРСР - то мирна держава, а Шпіцберген віддали Норвегії невідомо як. Тобто, була реакція, але не було конкретних дій. В той же час, голосування було зірване.

Норвеги ж зробили хитріше: напротязі 1947-1948 року угода вважалася фактично підписаною. Тривали консультації щодо статусу окремих островів, радянський уряд торгувався та обирав землю під військову базу, тобто все йшло так, як треба... поки у 1949 році Норвегія підступно не вступила до НАТО, що не лише унеможливлювало угоду як таку, але й сильно обмежувало можливости СРСР впливати на Норвегію. Більш того, зміна політики США призвела до того, що тепер СРСР вже сам хотів утримати статус-кво, або не отримати військову базу на Шпіцбергені.

Виснувків з цієї історії можна зробити багато, але найцікавіший один: СРСР намагався віджати територію в усіх своїх сухопутних сусідів. Норвегія не була виключенням, але їй дещо пощастило.
skittishfox: Love (Default)
Випадково натрапив я на "Казанську історію" - московський літопис, що писався на замовлення Івана Грозного - та трохи здивувався тому, як його переклали радянські "історики":

Бысть же злогордая та и великая власть варварьская над Рускою землею от Батыева времени по царство тоя Златыя Орды царя Ахмата, сына Зелед-Салтанова,[12] и по благочестиваго великаго князя Иоанна Васильевича Московскаго, иже взя и поработи под ся Великий Новъ град. - Длилась же злогордая та и великая власть варварская над Русскою землею от Батыева времени до царствования в той Золотой Орде царя Ахмата, сына Зеледсалтанова, и до благочестивого великого князя Ивана Васильевича Московского, который взял и покорил себе Великий Новгород.

Думаю: але може я щось не розумію, та насправді "поработи" значило щось інше? Але ж ні:

Тако же и сему покори Богь под работное его иго крѣпкия и жестосердыя люди новъгородския тезоименитому своему слузе, благовѣрному и великому князю Иоанну Васильевичу Московскому. - Также и этому тезоименитому своему слуге, благоверному и великому князю Ивану Васильевичу Московскому, покорил Бог крепких и жестокосердных новгородских людей.

Ну не міг навіть в СРСР московській самодєржец поработити ніяких новгородців! Не міг! Тільки підкорив, і ніяк інакше! І хай літописи не сперечаються з радянськими істориками!
skittishfox: Love (Default)
Чого всі накинулися на Путіна? Може той Путін, що у Підєрбурзі стріляв, дійсно отримав лейтенанта як артилерист, хто його зна.
skittishfox: Love (Default)
Як виявилося, історія японців на Гаваях набагато цікавіша, ніж стереотипне американське кіно.

Почнемо з історії. З прибуттям американців на Гаваї острови почали розглядати як добре місце, аби вирощувати цукор. Оскільки самі американські інвестори не хотіли переплачувати за робочу силу, а місцеві не хотіли працювати за копійки, в 1850 році на Гаваях офіційно було дозволене контрактне рабство: це коли людину підписують на контракт на багато років працювати на цукрових плантаціях за копійки та їжу, а у випадку, якщо людина хоче цей контракт розірвати - садять в в'язницю. "Морквою" контрактного рабства було те, що по закінченню контракта можна було лишитися жити на Гаваях: це лише звучить непогано, але коли Гаваї стали територією США, усі такі контракти були визнані недійсними, бо вони суперечили Конституції США щодо рабства.

Отож, рабство рабством, але хтось виживає та лишається, тому на Гаваях почала з'являтися діаспора екс-рабів, серед яких переважно були японці. Ні, там були не лише японці - вистачало навіть європейців - але японців було достатньо. Японці чомусь вирішили, що вони теж хочуть жити непогано, тому у 1872 році на Гаваях було прийнято ще кілька законів, які не дозволяли японцям займатися багатьма видами робіт, та взагалі обмежували їх за кольором шкіри ще краще, ніж негрів на півдні США.

Однак кляті японці не зупинялися. Вони намагалися організовувати профспілки та піднімати ціни хоча б на ті роботи, які їм ще дозволяли робити. Поки Гаваї були відносно віддаленими від США, місцеві білі протестанти-олігархи ще з цим боролися, але після 1900 року, коли Гаваї стали Територією США, де діяла Конституція і хоча б частково - місцеві закони, це їм нарешті вдалося. Через це за японцями надовго засіла слава "проти-білих", тобто таких клятих негрів, що мало того, що не хочуть бути неграми, але й відстоюють свої права.

Коли вдарила Велика Депресія, ситуація стала ще цікавішою. Значна частина японців імігрувала на материк, де до того японців часто теж не бачили, тому оцінювали за чутками "з островів"; Гаваї стали великою базою ВМФ США, де значна частина моряків та керівництва перейнялися расовою ненавистю до японців, яку перехопили в місцевих; крім того, Японія з бідної економіки стала перетворюватися принаймі на регіональну державу, тому значна частина японців стежила за новинами звідти пильніше, ніж за США - частково й через те, що вони ще й досі мали японське громадянство.

Наслідком стало те, що керівництво ВМФ США стало впевненим, що на Гаваях щось неодмінно вибухне. Воно почало просувати це питання в уряді, що на практиці призвело до того, що в 1936 році на островах з'явилося постійне бюро ФБР, що стежило за японцями, а плани переведення японців до концтаборів було розроблено ще до початку Другої Світової, не кажучи вже про напад на Перл Харбор. Більш того, навіть після війни теорії змови про те, що ВМФ навмисно пропустило Перл Харбор, аби напасти на Японію, почали рости не на пустій землі - а на постійних нарадах ВМФ та ФБР незадовго до нападу, на яких обговорювалася неминуча японська загроза.

Корочше кажучи, все те, що відбулося з японцями-громадянами США під час Другої Світової, було визначено дуже заздалегідь і власне мало Другу Світову як привід, а не як причину.

Однак виявилася і добра новина: виявляється, значна частина армії США й гадки не мала про забобони ВМФ на тихоокеанському театрі. Так, наприклад, американська антияпонська пропаганда на кшталт "Smack the Jap" та "Tokyo Kid" малювалася людьми, які взагалі не дуже добре уявляли, як вигладає японець - тому на плакатах зображувався не "стереотипний японець", а карикатура на тодішнього прем'єра Японії, тому вусики, окуляри та криві зуби - це те саме, що й карикатури на Гітлера: сатиризувалася не раса, а зовнішність лідера.

Ну й, нарешті, схоже, що Обама так прикіпів до Гаваїв саме тому, що він там "негром" не був: "неграми" там були не негри, а японці.
skittishfox: Love (Default)
Путін виступає перед "їхтамнєтамі":

У мене для вас є дві новини: погана та добра. Погана новина: Україна заборонила в'їзд для наших чоловіків. Але є й добра новина: наша медицина за допомогою нескладної операції дозволить вам обійти це обмеження.
skittishfox: Love (Default)
Вчора я прочитав інтерв'ю з людиною, яка буцім-то довго грала з Росляковим в одну з ВКантактікових стратегій. Саме інтрев'ю довго не йшло в мене з голови: цьому добре допомогла учорашня ніч, де в моєї дитини різався зуб, вона не спала і не давала мені спати, тому я міг обміркувати ситуацію.

Коли я давним-давно ще був навіть не в "ВКантактє", а в "Одноклассніках", мене дуже дивував той ринок ігор, який існував на той момент. Хліб з маслом соцмереж - казуалки для домогосподарок - був майже виключно перекладеним з англійської, але існував великий вибір ігор з естетикою "оркопанку", які явно розробляли свої ж. Проблемою було те, що грати в ці ігри часто було неможливо: вони поєднували дебільну механіку, відсутність навіть спроби сюжету та вимагали значно більш донату, ніж західні ігри набагато вищої якості. При цьому на ігрофорумах таки-знаходилися люди, які в них грали, та які розповідали історії про те, як хтось "підняв аккаунт" та продавав його ніби не за десятки тисяч доларів. Я ще дивувався на той час: звідки на Московії люди, які готові платити такі гроші за таке лайно? Однак на фоні загальноросійських понтів мене це тоді лише дивувало.

Перемотаємо ситуацію уперед, років на 6-8. Раптом виявляється, що дитина, яка ніби вбила 20 людей у школі, вже кілька років вісить в такій грі; більш того, в ній, як виявляється, сидить багато людей, що буцім-то "прашлі Чєчню", тобто принаймі мого віку, або й старші. Крім того, ми читаємо, що хоча Росляков, в якого було набагато більше часу, сидів там по 8 годин щодня, він спілкується з таким "вєтєраном" як зі старшим - хоча часу в останнього набагато менше.

І тут я висунув припущення: а що, як усі ці "патріотичні стратегії" і є тими самими "Синіми китами", про які бреше ФСБ?

Давайте подумаємо. Те, що "ВКантактє" і російські розробники софта для соцмереж можуть вважатися відділенням ФСБ - вже ні для кого не є секретом. Не бачив я жодного разу й новин про гравців - рублевих мільйонерів у реальному житті. Те, що чутки про їх існування постійно ходять по мережі - так це класика ФСБ. Те, що існують гравці, які є ігровими мільйонерами - так це теж класика ФСБ. Та й взагалі, ігрові транзакції - це ідеальний спосіб заплатити комусь за якісь "дрібні послуги", бо відслідкувати та розшифрувати його - майше неможливо.

Навіть усе функціонування виглядає дуже логічним: у кланах сидить якась кількість кураторів, чи просто людей з потрібними поглядами, з перегляду повідомлень яких швиденько можна зрозуміти, з ким мають справу. Якщо людина підходить - то її запрошують до клану та простим зміном значення перемінної на сервері ій починає щастити. Треба увігнати до депресії - так само легко влаштувати "чорну полосу" в грі. Треба, щоб з нею не спілкувалися або ігнорували - достатньо або фільтрувати повідомлення, або відправляти їх зі штучною затримкою. Більш того, майже все це можна автоматизувати. Можна познайомити новачка з "новим членом клану", який знає, де знайти зброю, що насправді відбувається в ДНР, та чому хлопець - невдаха. Можна підбивати дітей піти в збройні сили РФ, в РНЄ, та хоч у свідки Ієгови. Можна шантажувати іх соціальним капіталом, та "зламувати" їх облікові записи у російскьих же соцмережах. Взагалі, можна робити усе, що заманеться.

Маячня? Можливо. Але як Касперський починав у КГБ, так само на КГБ працював і винахідник "Тетрісу" - Пажитнов. Можна казати, що сам "Тетріс" навряд чи був саме терористичною розробкою; але той факт, що Пажитнов там чимось займався, свідчить про те, що "органи" цікавилися темою дуже давно. Більш того, співрозробник "Тетрісу", Похилько, вбив родину та себе при достатньо цікавих обставинах, та лишив по собі загадкову записку.

Тому тримайте своїх дітей подалі від російських ігор. Про всяк випадок.
skittishfox: Love (Default)
Справжня фамілія Владислава Рейха, аккаунт якого "хтось" вкинув як аккаунт вбивці, повністю все розставляє по місцях у моїй конспірологічно-дебільній версії теракту.

Справа в тім, що у 2014 році нинішній вбивця - або "вбивця" Владислав Росляков з якихось причин перестав користуватися своїм аккаунтом у Вкантактіку. А інша людина - дуже на нього схожа, але точно інша - завела собі аккаунт під назвою Владислав Рейх.

Якись куратор у ВКантактіку, за прикладом Баширова та Петрова, вирішив, що Дивіза - це Росляков, і склеїв аккаунти в якісь непублічній БД, за якою, схоже, і обирали вбивцю.

Що може бути в людини з фамілією Дивіза та з псевдонімом Рейх? Скоріше, якісь рейхові страждання, через які багато хто проходив, та дуже можливо - чисельні контакти з Україною. Дуже непогана кандидатура на вбивцю з "Правого Сектору", на яку буквально з самого початку натякало слідство.

Але ж звідки про це знати безпосереднім виконавцям? Виконавцям сказано готувати Рослякова - вони й готують Рослякова, навіть якщо він і повний ватник. Навпаки, добре готується, засвоює усю пропаганду, активно п'є пігулки чи що там та не сперечається. Справжній патріот!

Путін вже підготувався, до Єгипту поїхав з домашніми заготовками, аби Сісі відразу поспівчував, і тут - такий облом. Відразу все міняти довелося.
skittishfox: Love (Default)


Я так розумію, що в нього поруч з цією вкладкою було відкрито ще кілька пошуків - "Как получить разрешение на оружие", "Политех Керчь адрес", навіть "Каломбино убийцы". Нікому з брехунів не прийшло в голову, що це дуже дивно, якщо людина, що буцім-то місяцями готувалася до теракту та понаробила купу саморобних бомб не буде в останній момент шукати, як зробити саморобну бомбу, та ще й з таким наївним питанням.
skittishfox: Love (Default)
Медуза, яка позіціонує себе як таке собі незалежне російськомовне ЗМІ, яке настільки опозиційне до режиму, що навіть працює з Естонії, щоб не бути обмеженим цензурою, швиденько перевзулося та разом з СК РФ почало називати теракт в Керчі "нападєнієм на коллєдж".

Це все, що вам потрібно знати про "незалежні" російськомовні ЗМІ.
skittishfox: Love (Default)
Взагалі таке враження, що московіти вже якись час готували якийсь теракт в Криму, але чи то так співпало, що Росляков вчинив свою стрілянину трохи раніше, чи то організатори теракту виявилися такими йолопами, що виконавець поперся стріляти в запутінській майці - неважливо.

Таке враження, що вторинні учасники подій знали, яку саме версію їм доведеться оголошувати: в усьому винні кляті хахли, або спецслужби, або Ярошправийсектор, і лише власне центральна влада сумнівалася, що ж там відбулося. Також показове оголошення Аксьоновим невірного віку: вже заздалегідь знали, хто це мав зробити, але вийшло трохи інакше?

Проблеми, проблеми, проблеми...

Profile

skittishfox: Love (Default)
skittishfox

April 2019

S M T W T F S
 1 2 3 456
789 10111213
14151617181920
21222324252627
282930    

Syndicate

RSS Atom

Page Summary

Style Credit

Expand Cut Tags

No cut tags
Page generated Apr. 18th, 2019 11:13 pm
Powered by Dreamwidth Studios