Я імігрував до Канади в 2002 році. Процес для мене це був, з одного боку, відносно безболісний, бо тут був батько, який достатньо сильно перший час прикривав; з іншого - дуже болючим, бо в 2004 батько з Канади поїхав і я лишився з країною сам на сам (в першу чергу - соціально) в тому віці, в якому мало хто лишається в такій ситуації. Ковбасило мене після цього достатньо довго і достатньо сильно.
Отож, зараз, 20 років потому, прийшла вже, так би мовити, моя черга допомогати новому поколінню біженців, тимчасово та не дуже, серед яких опинилися фактично всі мої родичі.
Перше враження від цієї фази цієї хвилі (бо, повторююсь, поки що нова хвиля прибула приблизно в один час та знаходиться ментально в одній фазі адаптації) - за 20 років українці явно звикли до набагато більшого комфорту та до іншого підходу до грошей. Майже всі в першу чергу хочуть купити машину. З одного боку, я прекрасно розумію, що з машиною тут зручніше; з іншого - я свою першу машину купив вже після весілля і після того, як я заробляв 100+к, а не сидів на мінімалці. І не тому, що машини дорогі, а тому, що на страховку треба 300+ доларів, а проїзний - 120, а ще бензин, а навіщо воно треба. Ну ОК, машини. Але наступний пункт - ще дорожчий; в людей відверта basement-офобія, тобто всі, геть усі, хочуть зняти собі житло десь у багатоповерхівці. Так, звичайно, з одного боку багатоповерхівка звичніша; але, за нашими цінами виходить, що багатоповерхівка і значно дорожча, навіть якщо вона розташована в такому місці, де без машини - ніяк; ну або треба довго шукати будинок під здачу, який буде старий, бо їх тут дуже давно не будували. Але ні, старий будинок нас теж не влаштовує, бо може потекти дах та таке інше. Це ж квартира на пару років! Причому там розрив по грошах зараз не 100-200 доларів, а 500-1000! Ні, все одно шукатимемо далі. Добре, я розумію людей, які розраховують тут перебути до кінця війни; але є й багато таких, хто відверто заявляє про те, що хоче лишитися назавжди - і все одно, підход фактично в усіх такий самий! З іншого боку, хочу зазначити, що "нова хвиля" більше згідна на будь-яку роботу, ніж наша. Наслідком тому й те, що, думаю, в нашому поколінні була сильніша "радянська шкала престижу професій", тому народ радше витрачав роки на підтвердження умовно-престижної сертифікації вчителя (за якою роботу найти було малореально), ніх ішов, умовно кажучи, працювати на завод за набагато більші гроші. Ну й стара іміграція, де ступінь кандидату та умовна "корисність" фаху давали дуже багато переваг, теж грала свою роль.
Друге враження: зараз біженці масово перебувають в становищі, коли їм конче потрібен людський контакт - але, за української звичкою, активно вони цей контакт самі до інших встановлювати не готові. Родичі дуже хочуть, щоб я їм зателефонував до Португалії та розпитав, як в них там справи, та вислухав їх двогодинну промову - але самі телефонувати до Канади та вислухувати мої промови навіть зараз (не кажучи вже про років 20 тому, коли це мені так само було треба) ще відверто не готові. Люди хочуть, щоб їх шанували за українським соціальним статусом - але при цьому ані готові визнати свій новий соціальний статус, ані навіть визнати твій соціальний статус тут. Мова навіть не йде про те, хто кому телефонує - але про те, що якщо ти комусь подавсь гарантором при аренді, то треба дуже й дуже дякувати за те, що дали вам свій job offer letter та pay stub, аби легше було зняти житло, а не ображатися на те, що це зробили не сьогодні-на-сьогодні. Я вже не кажу про те, що в багатьох родинах зараз відбувається перерозподіл внутрішньої ієрархії через те, що при адаптації дехто з останніх може й стати першими (і навпаки) - і що не всі родини, схоже, це переживуть.
Третє: принаймі зараз в Канаді допомоги, насправді, дуже багато, особливо порівняно з тим, коли їхав я. Причинами цьому і те, що українська діаспора розуміє, що зараз людям дійсно непросто; і те, що уряд виділив гроші на цільові програми; і те, що зараз з роботою в Канаді, за історичними метриками, дуже непогано. Можливо, це дається взнаки і на попередніх пунктах.
Четверте: звичайно, в мене є свій шадефройде. Стосується він не того, що люди взагалі поїхали - а того, як певні особистості, скажімо так, кохають тобі мозок щодо того, як воно має бути, лише заради того, щоб пізніше або повністю забити на це "як воно має бути", або, у найгіршому варіанті, набивати собі гулі на лобі власноруч. Грішен я, що поробиш. Скажу окремо, що я ні в якому разі не поширюю це на рішення імігрувати в цілому, бо, звичайно, війну з росією ніхто передбачити не міг; але на демагогію на кшталт "в ХХ років людина мусить УУ", вибачте, я поширюю це повністю - не в останнє тому, що за цими легендами часто ховався сімейний соціальний капітал на кшталт правильних знайомств чи родинних зв'язків.
Ну, а якщо полишити моє бубніння, в цілому ця хвиля іміграції адаптовується достатньо швидко. Більшість вже познаходили роботу, полишили готелі тимчасового розміщення та починають вписуватися самостійно. Діти ходять до школи та на гуртки та ведуть себе, скажімо так, як нормальні діти. Старі, замість того, щоб оббивати програми соціальної допомоги, воюють з медициною та намагаються підтвердити свої значною частиною вигадані (а іноді - невірно діагностовані) болячки. Не виключаю, що наступного року Канада буде робити новий великий набір біженців з України - бо ця програма користується популярністю.
![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
