![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
skittishfoxЯ ніколи не цікавився битвою за Окінаву. Так, вона завжди була "десь там" в масовій культурі, але загальне враження було приблизно таким: американці атакували, японці "стоялі насмєрть", американці злякалися великих втрат та кинули бомбу на Хіросіму. Десь так.
Виявляється - що ніфіга.
По-перше, якщо за результатом цієї битви комусь і варто було кидати бомбу на Хіросіму, то це японцям: вони втратили вбитими десь 77 тисяч на 12 тисяч американців. Так, в американців були втрати пораненими - але в японців їх майже не було: солдати радше вбивали себе, ніж дозволити вбити себе ворогу.
По-друге, японці фактично кинули ядерну бомбу, але не на свою рідну Хіросіму, а на неулюблену Окінаву: під час звільнення японські військові влаштовували масові "самогубства" (це коли цианід коле військовий доктор, а військові дивляться, щоб ніхто не втік) серед населення, де загинуло від 40 до 150 тисяч, тобто десь як в Хіросімі чи Нагасакі. Причому хуцпи в японців вистачило на те, щоб стверджувати, що окінавці з життя добровольно йшли самі, а віськові так, були за компанію.
Ну й, по-третє, після таких заходів американці почали думати про те, що бомбу треба кидати не лише аби врятувати своїх вояків від японців. але й японських цивільних від власне армії.
Але до чого ж тут воїни в матросках?
Справа в тім, що в далекому 1950му році на Окінаві вийшла книга "Сталевий тайфун", в якій автор з Окінави викривав злочини японської армії та розповідав про те, як цілі родини зганяли до печер, де їм або кололи цианід, або підривали гранатами. Її вихід породив певну реакцію на материку, де в 1951 році вже в Токіо вийшла книжка про щоденники школярів-медсестер. Ті школярі страшенно потерпали від злиднів війни, ховалися під ворожими пулями, жертовно вибирали хробаків з ран поранених, боролися до останнього - а під кінець кінчали життя самогубством, аби лише не бути згвалтованими хтивими американськими вояками. Історію з школярками-героїнями почали форсити й форсити до меж національної легенди.
Однак цифри говорять самі за себе: з 240 "воїнів лілії" загинуло 227 - і лише 19 до того часу, як японці "офіційно" розформували загін.
http://intersections.anu.edu.au/issue24/rabson.htm#n21
https://escholarship.mcgill.ca/downloads/s7526g11h?locale=en
Виявляється - що ніфіга.
По-перше, якщо за результатом цієї битви комусь і варто було кидати бомбу на Хіросіму, то це японцям: вони втратили вбитими десь 77 тисяч на 12 тисяч американців. Так, в американців були втрати пораненими - але в японців їх майже не було: солдати радше вбивали себе, ніж дозволити вбити себе ворогу.
По-друге, японці фактично кинули ядерну бомбу, але не на свою рідну Хіросіму, а на неулюблену Окінаву: під час звільнення японські військові влаштовували масові "самогубства" (це коли цианід коле військовий доктор, а військові дивляться, щоб ніхто не втік) серед населення, де загинуло від 40 до 150 тисяч, тобто десь як в Хіросімі чи Нагасакі. Причому хуцпи в японців вистачило на те, щоб стверджувати, що окінавці з життя добровольно йшли самі, а віськові так, були за компанію.
Ну й, по-третє, після таких заходів американці почали думати про те, що бомбу треба кидати не лише аби врятувати своїх вояків від японців. але й японських цивільних від власне армії.
Але до чого ж тут воїни в матросках?
Справа в тім, що в далекому 1950му році на Окінаві вийшла книга "Сталевий тайфун", в якій автор з Окінави викривав злочини японської армії та розповідав про те, як цілі родини зганяли до печер, де їм або кололи цианід, або підривали гранатами. Її вихід породив певну реакцію на материку, де в 1951 році вже в Токіо вийшла книжка про щоденники школярів-медсестер. Ті школярі страшенно потерпали від злиднів війни, ховалися під ворожими пулями, жертовно вибирали хробаків з ран поранених, боролися до останнього - а під кінець кінчали життя самогубством, аби лише не бути згвалтованими хтивими американськими вояками. Історію з школярками-героїнями почали форсити й форсити до меж національної легенди.
Однак цифри говорять самі за себе: з 240 "воїнів лілії" загинуло 227 - і лише 19 до того часу, як японці "офіційно" розформували загін.
http://intersections.anu.edu.au/issue24/rabson.htm#n21
https://escholarship.mcgill.ca/downloads/s7526g11h?locale=en
no subject
Date: 2021-08-20 10:29 pm (UTC)Ни фига себе. Не знал такого. Да...
no subject
Date: 2021-08-20 10:43 pm (UTC)no subject
Date: 2021-08-20 10:38 pm (UTC)Історія завжди пишеться переможцями.
Доведено прикладом УРСР/України.
no subject
Date: 2021-08-20 11:04 pm (UTC)no subject
Date: 2021-08-21 09:12 am (UTC)