![[personal profile]](https://www.dreamwidth.org/img/silk/identity/user.png){kind=small}
skittishfoxІсторія радянського пеніциліну дуже цікава - в першу чергу тим, що вона розкриває усі особливості московітського характеру. До того ж, вона дозволяє зрозуміти, наскільки глибокі ті міфи, які створював СРСР.
Однак, почнемо спочатку, оскільки навіть саме виникнення пеніциліну оточене купою міфів.
Історія сучасного пеніциліну розпочалася у 1920ті роки, коли мікробіолог Флемінг побачив, що плями плісняви на чашечці Петрі зупиняють рост бактерій. Флемінг зацікавився цим феноменом, та після низки дослідив побачив, що невідоми речовини з плісняви не лише зупиняють зріст усіх бактерій у пробірці, але й дозволяють лікувати внутрішні інфекції мишей уколами. На цьому власне можливості Флемінга зробити щось далі закінчилися - він не був хіміком, тобто не міг виділити й описати речовину, тому у 1929 році він зробив доповідь за своїми дослідами та забувся про неї.
В подальшому з цього скромного відкриття зробили легенду, забувши, іноді умисно, ряд подробиць. Так, наприклад, в СРСР у 1945 році хутко знайшли "російський пріоритет" - дослідження якогось професора з 19 сторіччя, який лікував виразки якоюсь пліснявою. Також часто знаходять якіхось дослідників, що буцім-то винайшли, що пліснява вбиває мікроби, тому були "у кроці від відкриття".
Насправді, це все вигадки.
Почнемо з того, що від відкриття "пліснява вбиває мікроби" до того, що винайшов Флемінг - відстань як до Місяця рачки. Так, багато видів плісняви вбиває мікроби. Хлорка теж вбиває мікроби. І йод теж вбиває мікроби. Чи це значить, що йод еквівалентний пеніциліну? Звичайно ні, бо від них не лише мікроби дохнуть. А пеніцилін не був токсичним. Це вже не кажучи про те, що дуже велика кількість ліків вбиватиме мікроби на шкірі, але не в організмі, де ці речовини знешкодить імунна система. А пеніцилін, як довів Флемінг, лікував внутрішні інфекції.
Справа в тім, що навіть в роді Penicillus здібність виробляти пеніцилін в помітних масштабах має лише три види з десятків. Більшість видів виробляють інші речовини, які або токсичні для людей, або менш ефективні, або нестабільні, або ще щось.
Може видатися, Флемінгу дуже пощастило, що йому дісталася саме та пліснява, що йому дісталася - бо з більшості плісняв такого винаходу б не вийшло. Але насправді це не дуже вірно: Флемінг був достатньо відомим дослідником, що шукав речовини зі схожими властивостями. До цього він знайшов лізоцин (але теж не зміг його виділити). Флемінг достатньо активно співпрацював з Флорі - людиною, що розділила Нобелевську премію за пеніцилін - ще на початку 30х, тому випадкового в цьому було відносно мало.
Тим не менш, хоча робота Флемінга була достатньо відома у вузьких колах, метод не здавався практичним: для того, щоб вилікувати навіть мишу, плісняви треба було дуже багато (це ше раз до лікування пліснявою: за тими дозами, що використовувалися ніби першовинахідниками, це не міг бути пеніцилін).
Ситуація сильно змінилася після праці Дюбуа, який у 1939 році виділив перший антибіотик, граміцидін. Він працював лише на грам-позитивних бактеріях та був достатньо токсичним, але його результати були набагато кращими, ніж в лізоцину, над яким працював Флорі, тому Флорі та Чейн вирішили повернутися до плісняви Флемінку та спробувати ще раз категоризувати, що ж там відбувається
Слід зазначити, що Дюбуа, хоч и народився у Франції, з 1929 працював в США на Інститут Рокфелера. Більш того, його роботи взагалі не були пов'язані з Другою Світовою; також хоча часто вважається, що робота над пеніциліном активізувалася з початком Другої Світової, схоже, що саме такий розвиток подій теж був збігом обставин: перша робота Чейна та Флорі, яку ще треба було зробити, вийшла у серпні 1940, а ситуація сильно погіршилася Англії у червні. До того ж, роботу не засекретили.
Тим не менш, між двома групами - з Інституту Рокфелера та з Кембріджа - розпочалися справжні наукові перегони. Обидві групу хотіли якумога швидше описати та виділити активні речовини, що відповідали за синтез пеніциліну. Першим це вдалося британцям наприкінці 1940 року - однак слід зауважити, що американці, які почали публікувати праці про властивості пеніциліну теж влітку 1940 року, теж були дуже близькі. Тим не менш, Чейні та Флорі застовпили пріоритет за собою, і наприкінці 1940 року публіка вперше почула про несекретний пеніцилін.
Тим часом, граміцидін був на повному шляху до клінічної практики. На початку 1941 року він пройшов клінічні випробовування на людях, і хоча його вжиток обмежувала токсичність, було очевидно, що при вірному застосуванні ним можна лікувати речі, з якими лікарі не могли впоратися до цього.
Однак, почнемо спочатку, оскільки навіть саме виникнення пеніциліну оточене купою міфів.
Історія сучасного пеніциліну розпочалася у 1920ті роки, коли мікробіолог Флемінг побачив, що плями плісняви на чашечці Петрі зупиняють рост бактерій. Флемінг зацікавився цим феноменом, та після низки дослідив побачив, що невідоми речовини з плісняви не лише зупиняють зріст усіх бактерій у пробірці, але й дозволяють лікувати внутрішні інфекції мишей уколами. На цьому власне можливості Флемінга зробити щось далі закінчилися - він не був хіміком, тобто не міг виділити й описати речовину, тому у 1929 році він зробив доповідь за своїми дослідами та забувся про неї.
В подальшому з цього скромного відкриття зробили легенду, забувши, іноді умисно, ряд подробиць. Так, наприклад, в СРСР у 1945 році хутко знайшли "російський пріоритет" - дослідження якогось професора з 19 сторіччя, який лікував виразки якоюсь пліснявою. Також часто знаходять якіхось дослідників, що буцім-то винайшли, що пліснява вбиває мікроби, тому були "у кроці від відкриття".
Насправді, це все вигадки.
Почнемо з того, що від відкриття "пліснява вбиває мікроби" до того, що винайшов Флемінг - відстань як до Місяця рачки. Так, багато видів плісняви вбиває мікроби. Хлорка теж вбиває мікроби. І йод теж вбиває мікроби. Чи це значить, що йод еквівалентний пеніциліну? Звичайно ні, бо від них не лише мікроби дохнуть. А пеніцилін не був токсичним. Це вже не кажучи про те, що дуже велика кількість ліків вбиватиме мікроби на шкірі, але не в організмі, де ці речовини знешкодить імунна система. А пеніцилін, як довів Флемінг, лікував внутрішні інфекції.
Справа в тім, що навіть в роді Penicillus здібність виробляти пеніцилін в помітних масштабах має лише три види з десятків. Більшість видів виробляють інші речовини, які або токсичні для людей, або менш ефективні, або нестабільні, або ще щось.
Може видатися, Флемінгу дуже пощастило, що йому дісталася саме та пліснява, що йому дісталася - бо з більшості плісняв такого винаходу б не вийшло. Але насправді це не дуже вірно: Флемінг був достатньо відомим дослідником, що шукав речовини зі схожими властивостями. До цього він знайшов лізоцин (але теж не зміг його виділити). Флемінг достатньо активно співпрацював з Флорі - людиною, що розділила Нобелевську премію за пеніцилін - ще на початку 30х, тому випадкового в цьому було відносно мало.
Тим не менш, хоча робота Флемінга була достатньо відома у вузьких колах, метод не здавався практичним: для того, щоб вилікувати навіть мишу, плісняви треба було дуже багато (це ше раз до лікування пліснявою: за тими дозами, що використовувалися ніби першовинахідниками, це не міг бути пеніцилін).
Ситуація сильно змінилася після праці Дюбуа, який у 1939 році виділив перший антибіотик, граміцидін. Він працював лише на грам-позитивних бактеріях та був достатньо токсичним, але його результати були набагато кращими, ніж в лізоцину, над яким працював Флорі, тому Флорі та Чейн вирішили повернутися до плісняви Флемінку та спробувати ще раз категоризувати, що ж там відбувається
Слід зазначити, що Дюбуа, хоч и народився у Франції, з 1929 працював в США на Інститут Рокфелера. Більш того, його роботи взагалі не були пов'язані з Другою Світовою; також хоча часто вважається, що робота над пеніциліном активізувалася з початком Другої Світової, схоже, що саме такий розвиток подій теж був збігом обставин: перша робота Чейна та Флорі, яку ще треба було зробити, вийшла у серпні 1940, а ситуація сильно погіршилася Англії у червні. До того ж, роботу не засекретили.
Тим не менш, між двома групами - з Інституту Рокфелера та з Кембріджа - розпочалися справжні наукові перегони. Обидві групу хотіли якумога швидше описати та виділити активні речовини, що відповідали за синтез пеніциліну. Першим це вдалося британцям наприкінці 1940 року - однак слід зауважити, що американці, які почали публікувати праці про властивості пеніциліну теж влітку 1940 року, теж були дуже близькі. Тим не менш, Чейні та Флорі застовпили пріоритет за собою, і наприкінці 1940 року публіка вперше почула про несекретний пеніцилін.
Тим часом, граміцидін був на повному шляху до клінічної практики. На початку 1941 року він пройшов клінічні випробовування на людях, і хоча його вжиток обмежувала токсичність, було очевидно, що при вірному застосуванні ним можна лікувати речі, з якими лікарі не могли впоратися до цього.
no subject
Date: 2019-03-29 04:13 pm (UTC)no subject
Date: 2019-03-29 05:19 pm (UTC)пліснява вбиває мікроби
Это ж основной смысл дрожжевого брожения в гастрономии.
no subject
Date: 2019-03-29 10:27 pm (UTC)no subject
Date: 2019-03-30 05:41 am (UTC)no subject
Date: 2019-05-17 08:29 am (UTC)